Ніколи не довіряйте відгукам на обкладинці! Ніколи! Чуєте? Ніколи, окрім випадку із романом Стюар...
Ніколи не довіряйте відгукам на обкладинці! Ніколи! Чуєте?
Ніколи, окрім випадку із романом Стюарта Тертона «Сім смертей Евелін Гардкасл».
«Віртуозний детектив-квест» пишуть нам просто над назвою і цьому варто довіритися, адже це саме: а) віртуозний; б) детектив; в) квест.
Він щоразу прокидається у іншому тілі, потерпаючи від їх особистих вад: хтось має настільки багато надлишкової ваги, що не здатний сам підвестися з ліжка; хтось боягуз, а хтось – нестримний задира. Він щоразу згадує лише одне ім’я – Анна! – впевнений, що має її порятувати і вивести з цього замкненого кола, де вони застрягли з вини чийогось злого генія.
Але чи дійсно з його вини?
Атмосфера похмурого старовинного замку, який вже давно мав розвалитися, але якось дивом ще тримається купи; темний ставок, де обов’язково хтось як ще не втопився, так втопиться у наступні главі; оранжерея із битим склом вікон на підлозі; готичне полювання, чвари, заздрощі, скарги й сварки і Її Величність Таємниця, яка панує над всім тим безладом, єдина у багатьох обличчях.
Відкриваючи цей роман ви повинні бути готові:
🔷 кілька разів змінити своє уявлення про час, в якому відбуваються події. Це вікторіанська Англія? Це сучасність? Чи це далеке гуманістичне майбутнє, яке вміє конструювати реалістичні ілюзії?
🔷 ненавидіти, співчувати, бути роздратованим тупістю чи впертістю головного героя. І все це кілька разів зміниться по колу і у рандомному порядку.
🔷 бути впевненим, що ось зараз ви вже точно розгадали загадку і знайшли вбивцю, хоча до цього вже кілька разів помилялися.
🔷 і нарешті довго думати, чому все закінчилося саме так, і чому автор такий нездара, як він міг ось так «злити» фінал, аж поки останній – буквально на одне речення з кількох слів – фрагмент головоломки не встане на місце і вам відкриється Авторський Задум.
Насправді, фінал у роману – найстрашніше з того, що там взагалі є. Ані герої, які брешуть, зраджують, вбивають чи ґвалтують. Ані безпорадність, із якою всі вони існують у купі. Ані той самий Злий Геній, які влаштував увесь той маскарад (і тут я кажу це слово навмисно, хто читав, зрозуміє). А саме фінал. Фінал, коли петля розімкнена, маски зірвані, правда відкрита і – просто задумайтеся – всім треба жити далі. Без щасливих стирань пам’яті. Без можливості переграти заново. Без варіантів продовжувати свій зашорений біг по колу. А жити далі. Якось.
Шалено раджу всім шанувальникам дійсно заплутаних детективів із добре прописаними персонажами.
І головне: пам’ятайте, що брешуть всі. І навіть автор.
Ніколи, окрім випадку із романом Стюарта Тертона «Сім смертей Евелін Гардкасл».
«Віртуозний детектив-квест» пишуть нам просто над назвою і цьому варто довіритися, адже це саме: а) віртуозний; б) детектив; в) квест.
Він щоразу прокидається у іншому тілі, потерпаючи від їх особистих вад: хтось має настільки багато надлишкової ваги, що не здатний сам підвестися з ліжка; хтось боягуз, а хтось – нестримний задира. Він щоразу згадує лише одне ім’я – Анна! – впевнений, що має її порятувати і вивести з цього замкненого кола, де вони застрягли з вини чийогось злого генія.
Але чи дійсно з його вини?
Атмосфера похмурого старовинного замку, який вже давно мав розвалитися, але якось дивом ще тримається купи; темний ставок, де обов’язково хтось як ще не втопився, так втопиться у наступні главі; оранжерея із битим склом вікон на підлозі; готичне полювання, чвари, заздрощі, скарги й сварки і Її Величність Таємниця, яка панує над всім тим безладом, єдина у багатьох обличчях.
Відкриваючи цей роман ви повинні бути готові:
🔷 кілька разів змінити своє уявлення про час, в якому відбуваються події. Це вікторіанська Англія? Це сучасність? Чи це далеке гуманістичне майбутнє, яке вміє конструювати реалістичні ілюзії?
🔷 ненавидіти, співчувати, бути роздратованим тупістю чи впертістю головного героя. І все це кілька разів зміниться по колу і у рандомному порядку.
🔷 бути впевненим, що ось зараз ви вже точно розгадали загадку і знайшли вбивцю, хоча до цього вже кілька разів помилялися.
🔷 і нарешті довго думати, чому все закінчилося саме так, і чому автор такий нездара, як він міг ось так «злити» фінал, аж поки останній – буквально на одне речення з кількох слів – фрагмент головоломки не встане на місце і вам відкриється Авторський Задум.
Насправді, фінал у роману – найстрашніше з того, що там взагалі є. Ані герої, які брешуть, зраджують, вбивають чи ґвалтують. Ані безпорадність, із якою всі вони існують у купі. Ані той самий Злий Геній, які влаштував увесь той маскарад (і тут я кажу це слово навмисно, хто читав, зрозуміє). А саме фінал. Фінал, коли петля розімкнена, маски зірвані, правда відкрита і – просто задумайтеся – всім треба жити далі. Без щасливих стирань пам’яті. Без можливості переграти заново. Без варіантів продовжувати свій зашорений біг по колу. А жити далі. Якось.
Шалено раджу всім шанувальникам дійсно заплутаних детективів із добре прописаними персонажами.
І головне: пам’ятайте, що брешуть всі. І навіть автор.
Добавить комментарий
Вы не авторизованы! Войти или зарегистрироваться?